1 вересня – день, якому віддають шану всі ЗМІ країни. Збентежана малеча, стурбовані батьки, квіти, повітряні кульки – атмосфера свята, яка ллється звідусіль. Але за першим версня наступає друге, потім третє… З усіма «не хочу до школи» і «здайте, будь-ласка, на потреби класу».

Цього року українська школа робить радикальний крок до змін: програму молодшої школи зробили сучаснішою, прибрали багато дурниць, що дратували і дітей, і дорослих, зробили її більш дитиноорієнтованою. Та які б найкрутішими не були програми, їх втілюватимуть у життя конкретні люди. Саме людьский чинник є викликом для будь-якої реформи, а про таку консервативну сферу як освіта, годі й казати. Змінам – бути, якщо є люди, котрі готові їх впроваджувати й нести за це відповідальність.

Конкурс із відбору на посаду директорів шкіл дитячих садочків Києва, поки що єдиного міста, де керівників закладів освіти наважилися відібрати відкрито за участі громадськості і за всіма правилами конкурентного ринку, показав, що люди, готові розбудовувати українську школу, є. Вони мають конкретні пропозиції, готові працювати, засукавши рукави й, найголовніше, добре розуміють, що їхня робота – це марафон. Це неймовірно, але, на відміну від багатьох молодих реформаторів, ці люди добре усвідомлюють, що швидких змін не буде – треба набратися терпіння й поволі просуватися до мети.

Коли ми вперше зібрали в Українському кризовому медіа-центрі керівників навчальних закладів, призначених за результатами відкритого конкурсу, й попросили сформулювати мету, яку вони прагнуть досягти впродовж першого року роботи, то почули у відповідь таке: маємо повернути довіру до школи. Це означає партнерство з батьками, подолання корупції та, найголовніше, в центрі має бути дитина.

За день до 1 вересня УКМЦ разом із активістами з ГО «Батьки SOS» вирішили переконатися на власні очі, як озвучене публічно втілюється в життя. Наш вибір – доволі символічний, бо кожна з обраних нами для «рейду» шкіл має типові проблеми, за якими, можна сегментувати більшість шкіл Києва. Оскільки тема дофінансування навчальних закладів коштом батьків є однією з найболючіших, ми також опитали директорів закладів, як вони бачать вирішення цієї проблеми

– Коли будете на місці? Хочем проінспектувати, як відбуваєтсья підготовка школи до 1 вересня?

– Да в будь-який час: з 8:00 до 0:00

З такої розмови починається наша інспекція до школи №203. Перше, що впадає в око, – табличка на паркані: «вхід на стадіон – вільний»; зазвичай, на пришкільних стадіонах «чужим», навіть спортивноорієнтованим громадянам не надто раді. На шкільному подвір'ї – автівка з надписом «ритуальні послуги», з неї вивантажують будівельні матеріали. Дивуємося, але Андрій Мельник пояснює: «Це мій однокласник вирішив допомогти школі». Робота кипить. Та старошкласникам, що готуються до першовересневого свята, ця метушня не стає на заваді.

Навкруги школи – купа старих рам: у всіх вікнах – новенькі металопластикові пакети. Їх замінили коштом цільової муніціпальної програми. Так само відремонтують спортивну залу, а згодом – й шкільні туалети. Клозети у цій школі – то взагалі шоу для витривалих: навчальному закладу майже півстоліття, й ці «відхожі» місця зберегли аутентику тих часів.

Ця школа – типовий образчик того, що називають «школа на районі». Квартал на околиці Києва (Святошинський район, біля міського МРЕО), забудований «хрущовками», де люди добре знають одні одних, але з настанням темряви намагаютсья без крайньої потреби на вулиці не з'являтись. Маленька громада, яку молодь поспішає залишити. Як наслідок – у тутешніх школах відчутний недобір дітей. В січні, коли Мельник очолив школу, в ній навчалось 230 дітей – всього близько третини від потужностей школи. Менше ніж за рік кількість дітей збільшилась на понад сотню: 1 вересня поріг школи переступили 340 учнів. Причому зросла кількість учнів не тільки в перших класах (їх взагалі стало по два на паралелі, тоді як раніше було по одному), повертаються ті, хто кілька років тому перейшов до сусідніх шкіл. Цей результат Мельник вважає за оцінку своє роботи, адже поблизу є ще кілька шкіл, одна з яких – сучасна новобудова.

Кошторис цього навчального закладу, як і у більшості, має фінансування лише комунальних видатків та оплати праці. Решту доводиться, як кажуть, вибивати, задіюючи комунікативні навички. Мельник постійно іронізує над собою. Каже, що не боїться ставити незручні запитання місцевій владі й нагадувати, що то її обов'язок, а не ласка фінансувати заклади освіти, за що та постійно з нього кепкує. Та Мельника це не обходить.

Переконує, що з батьками завжди можна знайти порозуміння, якщо дієш прозоро, в інтересах дітей, без будь-якого натяку на спробу особистого контролю над потоками благодійної допомоги школі. Питання останньої – цілком у їхній компетенції. Ніяких нормативів щодо благодійних внесків та санкцій за їхню несплату. «Рішення про благодійні внески – це компетенція батьківського комітету. Але скільки сплачувати й чи сплачувати взагалі – це особиста справа кожного. Маєш можливість підтримати школу – дякуємо, не маєш – зла тримати не будемо», – каже Андрій Мельник.

В його кабінеті на тому місці, де зазвичай розміщують портрети перших осіб держави, фото Вінстона Черчілля, недалечко – нагадування про службу в зоні АТО. А навпроти – фото вітряків. «Нагадування про те, що постійно доводиться боротися за зміни», – іронізує Мельник. Не хоче жалітися на те, що важко. Але визнає, що кілька разів був готовий кинути. «Коли працював учителем, то отримував «на руки» – 6 400 гривень, тепер як директор, з усіма надбавками, – 5 200». Та, попри вагання й сумніви, Мельник не тільки залишився, а й ще доклав гроші «на фарбу»: виручені від продажу земельної ділянки, наданої йому як учаснику АТО, вклав у те, що зазвичай чиновники від освіти називають «працюйте з батьками». Дізнаємося про це після години спілкування. Андрій не хоче на цьому концентруватися – каже лише, що «прийшов серпень, а у мене в школі нічого немає, довелось шукати вихід».

Мельник каже, що відчув: люди йому повірили. Тому новий навчальний рік планує присвятити зміцненню позицій закладу в очах мешканців громади. «Мене цікавить якість освіти. Так, я розумію, що маленькі зарплати у вчителів, але всі мають розвиватися», – переконаний Мельник.

Надягла рукавички, взяла ганчірку й пішла прибирати школу – цілком реальний кейс із життя людини, яка отримала посаду директора школи за результатами відкритого конкурсу. Саме так сталося з Людмилою Харитоновою, яку 19 липня призначили директором ліцею №38 ім. В. М. Молчанова. Якщо Андрія Мельника відправили, як кажуть, піднімати цілину – витягувати школу «на районі», то у 38-му ліцеї «цілина» вже давно перетворилась на «родючий ґрунт», що мав своїх опікунів.

Два роки тому у цьому навчальному закладі спалахнув скандал, у центрі якого опинилося керівництво школи. Батьки звинуватили його у численних поборах й нецільовому використанні їхніх благодійних внесків. Директорку звільнили за порушення трудової дисципліни, згодом почалися судові розбори. Найкраще, що можна було зробити за цієї дворічної колотнечі, це оновити керівництво навчального закладу. Й зробити це у відкритий прозорий спосіб. Так і вчинили.

Та прихід нової людини, яка на конкурсі обійшла претендента на цю ж посаду, але з кола ліцею, ентузіазму не викликав. «Я прийшла до колективу, у якому на мене ніхто не чекав», – згадує Людмила Харитонова. Перший супротив вона відчула з боку технічного персоналу – тож довелось показати, що директор розуміється не тільки на навчальних програмах. Той випадок став переламним у зміні настроїв в колективі. «Люди не очікували на такую реакцію. Вони звикли до того, що все робиться поверхово. Не думали, що мене будуть цікавити такі питання, як прибирання школи», – каже Харитонова.

Налагодження взаємин із колективом – у процесі. Тому, говорячи про поточний стан, Харитонова дуже ретельно підбирає слова: з чого робимо висновок, що неординарні підходи в управлінні персоналом нової директорки точно ще будуть затребувані.

В директорському кріслі ліцею №38 вона трохи більше місяця. За цей час вона відпрацювала устав школи, заповнила кілька вакансій та встигла узгодити з районним управлінням освіти кошторис із ремонту санвузлів у закладі на 740 тис. грн., оновила команду, що працює у харчоблоці. У планах також ремонт спортивного майданчику.

Ліцей №38 розташований в одному з центральних районів столиці, нескладно здогадатися, про який контингент батьків йдеться. До останнього вони фінансово підтримували заклад, роблячи внески до благодійного фонду. Але подальша співпраця з цим фондом обговорюватиметься з батьками. «Я не хочу ніяких живих грошей. Тому, коли сформуються батьківські осередки, будемо зустрічатися й говорити. Благодійна підтримка – це особиста справа батьків. Вони мають визначати, куди благодійний фонд спрямовуватиме кошти, на які потреби. Всі ці витрати мають фіксуватися, по них має буте звітування. Але найголовніше: відповідні рішення мають ухвалюватися не односообово, а у демократичний спосіб. Я не хочу бути учасником будь-яких схем. Якщо наш підхід цей благодійний фонд не влаштовуватиме, ми зможемо жити і без нього», – стверджує Людмила Харитонова.

Таке явище, як «вступний внесок», директорка не підтримує. Каже, що жодному з новачків не натякали на пропозицію у такий спосіб підтримати навчальний заклад чи здійснити внесок до благодійного фонду.

«Я за співпрацю з батьками. Особливо на тлі тієї ситуації, що склалася в школі, я буду прагнути до того, аби всі питання обговорювалися відкрито. Поради батьків дуже корисні. Приміром, наразі вони допомагають у пошуку ресурсів для оновлення обладнання харчоблоку та ремонту спортмайданчику. Йдеться виключно про легальні джерела фінансування», – підкреслює Людмила Харитонова.

За головну мету на найближчий рік відзначає порозуміння всіх учасників навчального процесу і школи. «Якщо за підсумками року ми не матимемо жодної скарги, це означатиме, що ми на вірному шляху. Бо до останнього за виникнення будь-якої проблеми, батьки виносили її за межі школи. Я хочу переконати всіх, що ми можемо вирішувати такі проблеми самі. Можемо домовлятися. А питання будуть. Бо люди – різні», – каже директорка ліцею.

В планах на найближчий навчальний рік – також проведення незалежного моніторингу знань учнів. «Я хочу знати, яким є реальний стан речей. Бо наразі позиції школи в районі за результатами ЗНО скажімо так, не дуже хороші. Незалежний моніторинг дозволить нам визначити больові точки, будемо працювати над тим, аби покращити ситуацію. Бо діти в нас розумні. Хочу, аби вони мали шанс проявити себе в олімпіадах, наприклад, тих, які організує Мала академія наук», – каже Людмила Харитонова.

Скандал, інтриги, розслідування – журналістський штамп, який доволі точно описує події, навколо спецшколи №71 упродовж останнього року. Це був один із двох випадків, коли директор, призначений за конкурсом на посаду, згодом звільнився через потужний супротив із боку деяких членів педколективу. Цього літа Київміськрада знову оголосила конкурс на заміщення вакансії директора цієї школи. На неї також претендував представник педколективу школи, але програв у відкритій конкурентній боротьбі. «Дуже переживала, як сприйме колектив мене. Але, ніби-то, таки сприйняли», – зітхає з полегшенням Олена Дмитренко.

Питаємо про те, як сприйняли батьки. Чуємо у відповідь: «Дуже добре!» І зразу ж обличчя Олени Дмитренко розпливається у посмішці. Ця щира посмішка не сходитиме з її обличчя упродовж всього нашого спілкування.

Дмитренко очолює школу менше місяця, тим не менше, навіть упродовж цього короткого часу в школі виник осередок напруги. Річ у тім, що 71-а школа – російськомовна з українськими класами. Один із батьків пожалівся у соцмережах на відмову школи задовольніти його рішення, аби дитина не вивчала російську мову як другу іноземну. Й почалося... Олена Дмитренко охоче коментує ситуацію. Каже, що зустрілась із невдоволенними батьками. І це – природньо. Бо директор має бути відкрити до спілкування з батьками з будь-яких причин, навіть, якщо вони й здаються незручними.

Її позитвним настроєм важко не перейнятися. Бо є такі люди, в яких це виходить настільки природньо, що поволі віриш: все можливе.

Це «все можливе» в школі, якій 95 років, поки що вкладається у часткову заміну вікон (на 300 тис. Грн.) та оновлення парт (150 парт та 9 комплектів мебелі для класів) – теж коштом цільових програм, профінансованих із місцевого бюджету.

Тему благодійних внесків коментувати не готова – за її словами, є більш важливі поточні справи. Каже, що, наскільки їй відомо, благодійного фонду задля допомоги школі немає. Водночас підкреслює: всі потреби школи мають формулюватися за участі батьків, бо вони ж є учасниками начального процесу. «Потрібно все оговорити, бо в нас може бути одне бачення потреб, а в батьків – інше. Маємо чути один одного», - переконана Олена Дмитренко

– хочемо отримати українську школу нової якості, маємо не тільки запроповадити гідну оплату праці педагогів, але, насамперед, створити можливості для тих, хто хоче спробувати себе в новій якості менеджерів навчальних закладів;

– «вікно можливостей», на жаль, поки що відкрито лише в одному місті країни – Києві. Маємо розповсюдити цей підхід і на решту території. Все, що для цього потрібно, політична воля місцевої влади, яка має завпровадити відкриті конкурси й відмовитися від практики призначення керівників навчальних закладів поза конкурсом;

– директори, що пройшли через відкритий конкурс, зазвичай більш відкриті до ініціатив із наведення ладу з позабюджетним фінансуванням й відкриті до співпраці з батьками. Загалом це сприяє зниженню рівня так званої побутової корупції й повертає довіру людей;

– успіх таких директорів – це саме той кейс, який може переконати пересічних людей, що позитивні зміни є, краще за будь-які ток-шоу та публікації у ЗМІ. Бо ці зміни відчутні.