Наталія Лещенко, економіст, CASE-Україна

На державних підприємствах працює 862 тисячі людей, це 11% штатних працівників в усій економіці.

Загальна вартість активів державних підприємств станом на 1 жовтня 2016 року становить півтора трильйона гривень. Це 27% великих та середніх підприємств в Україні. За оцінками МВФ, станом на 2014 рік на підприємствах комерційного державного сектору вироблялося близько 20% ВВП.

Власне, такий розмір сектору державних підприємств в Україні завеликий, ми перші в усіх міжнародних рейтингах. Також було в ЗМІ заявлено паном Гройсманом, що за результатами 2016 року збитки державних підприємств становили 82 мільярди гривень. Це трохи менше половини збитків взагалі в Україні.

Державні підприємства також є джерелом фіскальних та соціальних ризиків. По-перше – заборгованість із заробітної плати. 38% всієї заборгованості з заробітної плати накопичили державні підприємства. За даними МВФ сума субсидій та податкових пільг чи дотацій в 2017 році державним підприємствам становила близько 5% ВВП. Все це – наші збитки.

Недосконалим є також контроль за державними підприємствами. У нас немає повної інформації щодо кількості державних підприємств в економіці України. Згідно моніторингу Мінекономрозвитку, у нас 3634 підприємства, а згідно даних Фонду держмайна – на 176 одиниць підприємств більше. А якщо брати ЄРДПОУ, в Україні взагалі в два рази більше державних підприємств.

Не всі держпідприємства звітують. Згідно даних рахункової палати у 2013-2015 роках взагалі не затверджували фінансові плани 40% підприємств. А звітують про виконання фінансових планів ще менше.

Дмитро Яблоновський, старший економіст Центру економічної стратегії

Згідно звіту "ТОП-100 українських підприємств" за шість місяців 2016 року 60 підприємств були прибуткові, а 33 збиткові (фактично їх у звіті не 100, а 93). Найбільша питома вага у прибутках у Нафтогазу. Ми всі є власниками цих підприємств. Чи отримаємо якусь користь? Давайте порахуємо.

Чиста рентабельність – 17%, (але без Нафтогазу лише 9%.) Власний капітал складає 936 мільярдів гривень. При цьому 23 підприємства з 93-х мають від'ємний власний капітал, а це мінус 34 мільярди. Це те, що ми, як власники, вже комусь винні. Це тільки ТОП-93. Що там далі з більш як 3000 держпідприємств, ми з вами, незважаючи на те, що є власниками цих підприємств, не знаємо.

Ми зробили просту вправу. Поділили 32 мільярди прибутку 93-х підприємств на 936 мільярдів їх власного капіталу. В результаті отримали лише 3,4%. Якби ми понесли ці гроші на депозит, то отримали б 9,5%. Тобто просто покласти в банк - і вже отримуємо в 3 рази більше на цей власний капітал. Інфляція за цей період скала 5%. Дохідність у 3,4% навіть не покривала інфляцію. Ми отримали від'ємний реальний дохід від володіння цими підприємствами.

Наступна проблема. 9 з 10 найбільших підприємств – монополії. Монополія не працює в конкурентному середовищі, її прибутковість визначається тим, як регулятор, (наприклад НКРЕКП) визначає тарифи. Високі тарифи ставить – монополія прибуткова, знизить тарифи – монополія збиткова.

Тому треба обережно ставитись до такого показника як прибуток, бо в монополіях цей прибуток залежить від того, як держава регулює тарифи.

Часто збиток або недоотриманий прибуток пов'язані із корупцією. Для розуміння масштабу проблеми достатньо відкрити сайт "Наші гроші" і подивитись перелік підозрілих тендерів. Окрім ризиків закупок за завищеними цінами, існують також схеми продажів через "прокладки", розкрадання активів.

Подекуди йдеться не просто про корупцію, а про різновид «захоплення держави» через захоплення державних підприємств (state capture). Коли політики йдуть в політику заради того, щоб отримати контроль над державними підприємствами. Чому це гірше, ніж просто корупція? Бо коли вони захоплюють державне підприємство, гроші ідуть на фінансування політичних кампаній, на фінансування ЗМІ, і ми в результаті маємо спотвореним не тільки ринок, де працюють ці підприємства, але й ринок політичної конкуренції, і ринок засобів масової інформації.

Збитки державних підприємств покриваємо ми — платники податків. Наприклад, з бюджету через надання державної допомоги. Крім прямих втрат є "альтернативна вартість". Якби капітал можна було інвестувати більш ефективно, то ми б заробили набагато більше, зокрема, для виплати пенсій та соціальної допомоги. Зараз ми недоотримуємо дохід та дозволяємо заробляти на держпідприємствах політикам.

І остання категорія втрат – це непрямі втрати через порушення рівних правил гри ("level playing field"). Коли державні підприємства, маючи пільги, отримують конкурентні переваги відносно приватних підприємств. Наприклад, державний Ощадбанк має 100% державну гарантію по депозитам населення. Цей вплив важко прорахувати у грошовому вимірі, але він надає банку суттєву конкурентну перевагу відносно приватних банків.

Руслан Корж, колишній заступник міністра економіки та економічного розвитку:

Cтрана должна развиваться опережающими темпами. Необходимо компенсировать спад, саккумулировать ресурсы борьбы с агрессором.

Где взять ресурсы для этого? Никто нам их не даст, мы должны самостоятельно эти ресурсы сгенерировать для того, чтобы инвестировать в это развитие. То есть, инвестиции являются ключевым источником для развития страны. Эти инвестиции могут быть сгенерированы внутри страны, а могут быть привлечены из-за рубежа. Возможностей для того, чтобы делать это самостоятельно, у нас нет. Поэтому инвестиции из-за рубежа крайне необходимы. Не только как денежный ресурс, а, может быть, даже больше как ресурс стандартов, уровня и корпоративного управления, прозрачности.

Для того, чтобы показать альтернативу коррупционному бизнесу и, вообще, жизни, которая превалирует в нашей стране на сегодняшний момент. Приватизация является, чуть ли не единственным способом создать пример, который позволит Украине на международной арене выступить надежным партнером для привлечения инвестиций. Это называют "мультипликативным эффектом". Вот почему нужна приватизация. Если не будет приватизирован ОПЗ, если не будет начата масштабная приватизация, то у страны будет меньше шансов "выгрести".

Дмитро Яблоновський, старший економіст Центру економічної стратегії:

Треба бути чесним і сказати: "Якщо вони працюють на неефективному підприємстві, вони втратять свою роботу".

І вони мають це розуміти. Це непопулярно, це нікому не сподобається, але це правда. Якщо я працюю у приватній компанії, і вона втратила ринки збуту, то, можливо, я буду шукати роботу в іншій приватній компанії.

І у приватному, і у державному секторі, якщо підприємство працює неефективно, воно має
думати як працювати краще. Купує нове обладнання, зменшує кількість робочої сили... Неправильно, коли політикам ми дозволяємо маніпулювати і вони кажуть: «Ні, ми не будемо звільняти цих людей, бо вони виборці. Хай вони працюють неефективно, але ж це наші виборці». І тоді ми змішуємо питання управління державним підприємством і політику, і продовжуємо продукувати неефективність.

Чесна відповідь, можливо, неприємна. При підвищенні ефективності частина людей втрачає роботу. Але для того, щоб знайти роботу на більш ефективному підприємстві і отримати вищу зарплати для себе і більшу додану вартість для економіки.

Руслан Корж, колишній заступник міністра економічного розвитку та торгівлі України:

Мы также должны задумываться и о содержании тех людей, которые управляют от нашего лица, от лица собственников. Потому что мотивации для менеджера госпредприятия работать эффективно и показывать прибыли нет вообще.

Если я показываю прибыль выше 50 миллионов гривен, мой финплан должны рассматривать на Кабинете Министров. Я не хочу. Зачем? Я покажу 49 в финплане.

Кроме того, 75% прибыли, которую я получу, по закону у меня забирают. Да, дивиденды или прибыль уходят в бюджет государства. А где тогда фонды на развитие?

"Схемы" [виведення коштів - ред.] поймать, обнаружить, показать легко. Мы это делали в своё время. Вот сейчас на одном из предприятий, руководство находится за решеткой. Они подписали договор на поставку продукции, которая стоит 3 миллиона долларов. А из ворот завода продукт вышел со стоимостью полтора миллиона. Остальные полтора миллиона осели где-то на зарубежных счетах. Не нужно быть семи пядей во лбу, чтобы такое поймать, это очень легко читается. Легко обнаружить, но практически невозможно достать, или посадить. Потому что компетенции наших проверяющих органов не распространяются на зарубежные юрисдикции.

Здесь вступает в силу второй рецепт – создание нормальной, по примеру развитых стран, системы корпоративного управления. Она стартовала два года назад, но сейчас программа застопорилась.

Если не будет советов директоров с независимыми членами, правильных зарплат, системы контроля и аудита, нам просто не видать никакого повышения эффективности на госпредприятиях.

Дмитро Яблоновський, старший економіст Центру економічної стратегії:


Чому лише тільки про ТОП-93 ми знаємо щось? Якщо ми б подивилися на результати решти 3351 підприємств, то ми б побачили скільки ми, як власники, втрачаємо від володіння ними. Нам потрібно вирішити: ми і далі хочемо втрачати чи ми готові заплатити професійному керівнику, який би вивів це підприємство з такого стану?

Ми зараз бачимо одну сторону цієї медалі: "витрати на нових дорогих топ-менеджерів". Але ми не бачимо, скільки ми отримаємо в результаті і скільки ми втрачаємо зараз. От якщо ми проаналізуємо по факту втрати з тих державних підприємств, а потім проаналізуємо потенційні здобутки, то отримаємо переконливу картинку.

Але багато з тих, хто контролює зараз ці державні підприємства, не зацікавлені, щоб ми це бачили. Щоб ми розуміли скільки ми реально втрачаємо через неефективну роботу цих підприємств.

Руслан Корж, колишній заступник міністра економічного розвитку та торгівлі України:

Все вы знаете об истории одного из бывших депутатов, которому НАБУ предъявило подозрение, и за которого поручилось 30 депутатов и министров. Так вот, ему вменяется, в частности, то, что небезызвестная, объединенная горно-химическая компания, которая была и есть под кураторством Минэкономразвития, осуществляла схемы по выводу средств. Прибыль оседала в Швейцарии и в других странах.

Так вот. Эта компания была самой прибыльной в портфеле госпредприятий, который продолжает курировать МЭРТ. Корреляции прибыль=эффективность в госсекторе не существует.

Андрій Герус, колишній член Комісії з регулювання енергетики та комунальних послуг, член бізнес-ради проекту "Ціна держави":

Відсотків 80-90 доходу державних підприємств сконцентровано в 50-ти найбільших державних компаніях. А це значить, що і 90% корупції та політичного впливу сконцентровано саме там.

Тому, якщо ми хочемо вирішити проблему, то треба братися за те місце, де вона найбільше сконцентрована.

Одеський припортовий завод – це знаковий об'єкт, так само як компанія "Центренерго" або всі обленерго. У держави уже є стратегія щодо їхньої приватизації.

Приватизація великих підприємств може залучити іноземні інвестиції. Іноземні компанії прийдуть сюди, створять конкуренцію місцевим, принесуть нові технології. І це буде справжнім поштовхом для розвитку України.

Україна сьогодні досить залежна від підтримки Європи. Але ми в порядку денному європейців і їхніх країн займаємо зовсім інше місце, аніж могли би. У державах, де європейські компанії ведуть свій бізнес, вони вибудовують іншу політику. Вони мають тиск від своїх компаній, і їхні уряди вже діють інакше.

Тому з точки зору інтеграції політичної дуже важливо, щоб до нас приходили саме західні, європейські і американські компанії.

А так ми просто локальна країна якась зі своїми бізнесменами, своїми олігархами, які дуже багаті, як це не дивно, в бідній країні.

Володимир Федорін, співзасновник Bendukidze free market center:

Приватизація – це дуже комплексна реформа. Наприклад, ми хочемо, щоб приватизація була ефективною. Але хто прийде купувати державні активи в умовах, коли ми маємо обмеження на вивід капіталу? Хто прийде, коли ми маємо "ексклюзивний" доступ до правосуддя та правоохоронних органів? Хто прийде купувати державні активи, коли СБУ, міліція, прокуратура розглядають будь-який бізнес, не пов'язаний з політичними силами або з владою, як свою власну кормову базу?

Тому, мені здається, що нормальна приватизація може бути проведена тільки на наступному політичному циклі, після перевиборів дострокових або строкових. І приватизації мусить передувати дуже потужна підготовча робота. Не тільки з точки зору залучення експертів чи радників, але і з точки зору економічного оздоровлення.

Андрій Герус, колишній член Комісії з регулювання енергетики та комунальних послуг, член бізнес-ради проекту "Ціна держави":


Чому у людей негативне ставлення до приватизації? Не тому, що "ми вийшли всі з Радянського Союзу". Це спрощене пояснення. В значній мірі таке ставлення людей сформувалося тому, що ми бачили наслідки і результати приватизації, яка була проведена раніше.

Чи можемо ми пишатися тією приватизацією, яка була в нас проведена в кінці 90-х, на початку 2000-х? Чи навіть до 2013 року? Якщо говорити відверто, то мені така приватизація не дуже подобається. Тому, що ми замість проблеми державних підприємств, отримали іншу проблему, яка називається олігархія і монополія. Ми просто, одну проблему трансформуємо в іншу, сумарний результат не дуже позитивний.

Інша справа, коли ми згадуємо приватизацію Криворіжсталі. Як вона проходила, яка там була конкуренція, яка там була початкова, яка кінцева ціна. І скільки коштує Криворіжсталь фінально, у порівнянні, наприклад, з заводами, які продавалися до того. Це конкурентна приватизація: компанію продали за 24 мільярди гривень. За тодішнім курсом – величезні гроші.

Важлива не тільки приватизація, але і те, як вона буде проведена.

Олег Гавриш, журналіст, програма "Перша шпальта":

Если бы люди узнали о том, какие объемы на самом деле воруются на госмонополиях, они бы все стали большими сторонниками приватизации. И самыми ярыми её лоббистами.

Мы же прекрасно понимаем, как это всё происходит. За редкими исключениями, когда на предприятиях выбирались на открытых конкурсах люди.

В основном, конечно, это "политический топ". Приходит коалиция, и она решает: кому и что дать. Это феодализм уже. Вот твоя вотчина, вот моя вотчина. Мы поделили, поставили людей на потоках, а они снимают оттуда уже деньги. В основном с подрядчиков.

Да, конечно, много сделала система ProZorro, чтобы этого не было, но многое зависит уже от условий конкурса. Их задают главы монополий, и там есть возможности всё равно своровать. Масштабы этого воровства стали ясны, когда мы увидели электронные декларации. В основном – это люди, которые зарабатывали на бюджетных учреждениях и на госмонополиях.

Андрій Герус, колишній член Комісії з регулювання енергетики та комунальних послуг, член бізнес-ради проекту "Ціна держави":


Останні два роки було ухвалено чимало непопулярних рішень щодо тарифів на електроенергію чи на газ. І ніхто особливо не питав людей: подобається їм це чи ні. На фоні таких негативних рішень продаж ключових підприємств на конкурентних засадах не створить якось додаткового негативу для влади.

На мою думку основна проблема не в тому, що суспільство не підтримує цю приватизацію. Суспільство багато чого не підтримує, тим не менше, влада приймає рішення. Я не бачив жодного випадку, щоб народні маси заблокували якесь рішення щодо приватизації. Це все перебільшення.

Навіть в Президента, якого вибрали 54% населення, у програмі є приватизація, залучення іноземних інвестицій.

Просто політикам потрібно виконувати те, що вони говорять, які вони зобов'язання на себе беруть. І якщо б приватизація була проведена рік-два тому, то позитивний економічний ефект міг бути відчутний в декількох сферах.

Перше – це валюта, тому що, прихід іноземцій означає притік валюти, а відтак – стабілізацію курсу гривні до долара.

Друге – це збільшення конкуренції.

Третє – іноземці приносять нові технології, нові інвестиції, це може бути збільшення робочих місць. За деякими знаковими великими інвестиціями можуть піти наступні – все має за собою ланцюговий ефект.

Коли ми згадуємо, що державні підприємства – це джерело корупції, то треба розуміти: коли є корупція, то є і конкретні люди, які цією корупцією займаються. Тут питання не до суспільства. Це питання до тих людей, які приймають ключові рішення в країні.

ПЕТРО БІЛЯН, журналіст:

Ми всі вийшли з суспільства Радянського Союзу, де було нуль прав власності. І тому хапаємося за кожну можливість влаштувати такий собі "тотальний колгосп", де кожен може щось заробити. Просто треба знайти своє місце в цьому ланцюжку перерозподілу ренти. Бажано, зайняти якомога вищий статус, щоб отримати бонуси.

Щоб це змінити, потрібен шок. Простого повільного зростання, яке в нас є, недостатньо.

Ще колись Єгор Гайдар говорив, що реформи в Радянському Союзі почалися тоді, коли «деньги кончились совсем». Тому я вважаю, що у нас масштабна приватизація можлива тільки після дефолту. Тоді приходить хтось на зразок Лешека Бальцеровича, починає розпродавати, спрощувати систему регулювання. І створювати ситуацію, коли українці зможуть своєю працею заробляти. Коли стає потрібна ініціатива, творчість, підприємливість. От тоді це можливо. Коридор можливостей у нас був у 2014 році весною, але цей шанс ми, перепрошую, "провтикали".

А наступний – теоретично може з'явитися у 2019 році, коли прийде час розплачуватися за зовнішніми борговими зобов'язаннями. А без глобального економічного шоку я не бачу варіантів, як переконати людей, а тим паче політичний клас, відмовитися від своїх інтересів.

Дмитро Яблоновський, старший економіст Центру економічної стратегії:

Що треба робити? Рецепти ті ж самі. Треба нам або продавати компанії, або змінювати корпоративне управління на державних підприємствах.

Відповісти на питання: навіщо нам кожне з цих 3444 підприємств?

Якщо ми не можемо сформулювати відповіді на це питання, якщо воно збиткове, і не створює якоїсь суспільної користі, то треба продавати.

Якщо ж ми знаємо для чого нам це, то держава поводиться як активний поінформований власник, і починає реформування згідно стандартів корпоративного управління. Потрібна політика власності, потрібні незалежні наглядові ради. Зараз цей процес запущений для 41 найбільшого підприємства. В перспективі незалежні наглядові ради мають наймати топ-менеджмент, який повинен розробляти і втілювати стратегію, яка б відповідала б цій політиці власності.